Прекрасна ідея, за яку я обома руками. Зрештою, ми її таки втілимо. Поки що на заваді одна «дрібниця» - кошти виділяють для Сумської організації як офіційної структури, тобто, можемо фінансувати рукописи членів НСПУ. Виняток становить альманах «Слобожанщина», у якому за 15 випусків (15-ий зараз готується до друку) надрукували багатьох тих авторів, яких називаєте. Кожен з них заслуговує не тільки на колективний збірник, а й на окреме видання. Свого часу нам вдалося допомогти зі збіркою А.Семенюти… Але цього, звісно, замало. Спонсори, на жаль, фінансують ті книги, автори яких мають гострі лікті. Вашу пропозицію неодмінно втілимо – можливо, для початку, випустимо окремий альманах «Слобожанщина».

Навіть якби я не був у гостях у Євгена, все одно це не змінило б моєї високої думки про його творчість. Я добре знав його батька Віктора Івановича (світлої пам’яті), і ще зовсім юний Женя у якомусь 8-му чи 9-му класі приносив свої перші літературні спроби до редакції газети «Ленінська правда», у якій я працював. За цей час він виріс у прекрасного прозаїка – зі своїм стилем, манерою оповіді, зрештою – індивідуальним почерком. А це – головне. Переконаний, що Євген має потужний запас творчої міцності і він ще порадує нас і книгами, і відзнаками (останнє багато важить для творчої людини, бо коли до книг ставляться байдуже – неймовірно важко це усвідомлювати).

Кожна людина повинна займатися тим, до чого в неї є не тільки бажання, а в першу чергу талант чи принаймні хист. Свого часу я робив спробу балотуватися в депутати районної ради і мав усього одного конкурента, але грошовитого і впливового. То він зумів переконати виборців, що він буде кращим депутатом. Програв йому якусь дещицю голосів, але факт залишається фактом. Як говорили виборці, аргументом проти мене було одне – «пусть себе пописывает стишки». Після того й вирішив, що може й краще писати чесні вірші, аніж бовваніти на трибунах. Звісно, може і не треба було б сходити з дистанції, але я зробив свій вибір на користь літератури.
Шаную і віддаю належне депутатам – письменникам, разом з тим нічого не маю проти чесного і порядного бізнесу (чи часто такий трапляється - інше питання). Але і в нас серед спілчан є ті, хто активний у політичному житті. Наприклад, Борис Ткаченко з Лебедина, Анатолій Луговський (Путивль), Григорій Єлишевич і Анатолій Гризун (Суми), Іван Головченко (Білопілля). Письменник повинен сам відчувати, де саме він може принести найбільше користі. Хай вже краще залишити після себе книжку гарної української поезії, прози чи перекладів, аніж бездарно надимати щоки на сесіях. Депутатський талант так само рідкість, як і письменницький. Просто одні це розуміють, а іншим – не доходить.
А про книгу газетярських оповідей – влучили в самісіньку «десятку». Якраз і хочу видати «Суботні зустрічі, або спомини про них» (назва умовно-робоча). Назбиралося до трьох десятків діалогів і споминів про цікавих особистостей, причому – не тільки в культурі і літературі, хоча саме вони в основі майбутнього видання. Назву окремі з них – Іван Драч, Володимир Голубничий, Анатолій Мокренко, Олена Петрова, Володимир Яворівський, Фемій Мустафаєв, Євген Дудар, Євдокія Колесник, Анатолій Паламаренко, Олександр Пономарів…А ще спомини про Володимира Затуливітра, Григора Тютюнника, Миколу Лукаша, Віктора Положія, Дмитра Білоуса…З усіма ними я мав щастя зустрічатися і спілкуватися – з кимсь – часто (наприклад, з Анатолієм Мокренком підтримуємо тісні зв’язки), з кимсь – один раз чи двічі.

Справді, улюблених книг чимало, бо не можу обходитися одним чи двома авторами. Це занадто збіднює і обмежує будь-якого читача, не кажучи про письменника. Мені дуже імпонує і близька поезія Володимира Затуливітра (світлої пам’яті!), люблю читати Михайла Шевченка, Василя Пазинича, Юрія Царика (міцний прозаїк, а віднедавна почав писати несподівано-талановиті вірші), Василя Чубура, Андрія Полякова (останній – тонкий і чутливий лірик). Однак це не означає, що не сприймаю інших. Навпаки, я переконаний, що кожен з 20-ти членів Спілки (я – 21-ий) по-своєму талановитий і неповторний. Зрештою, все на свої місця поставить тільки Час. Цілком можливо, що в історії залишаться письменники, які сьогодні не зовсім «гучні», а ті, які «б’ють у щоденні барабани», щезнуть разом із відлунням.

Допомагати можна тільки тому, хто й сам знайде свою дорогу в літературі. Інша справа – наскільки простим (складним) буде цей шлях. Тож завдання старших письменників – підтримати таких авторів. На щастя, на Сумщині підростає талановита когорта молодих поетів і прозаїків. Зумисне не буду називати прізвищ, аби нікого не пропустити - їх маємо не менше 12 – 15 (до того ж не тільки в Сумах, а й у Білопіллі, Конотопі, Глухові). Кожен, за великим рахунком, потенційний член письменницької Спілки. Документи підготувати – справа кількох днів. Але подавати маємо ті кандидатури, які матимуть 100-відсотковий шанс пройти все приймальне «сито» - воно дуже густе.

Щиро дякую, що не втрачаєте інтересу до літератури. Бурлюком цікавився давно, ще коли був студентом Київського університету. Але ближче знайомство відбулося років зо три тому, коли на Сумщині з ініціативи Української академії банківської справи розпочався масштабний проект «Будетлянин Давид Бурлюк». Починання підтримав тодішній голова облдержадміністрації Павло Качур, а всі організаційні питання взяла на себе проректор Алла Ярова.
Якось із головою Фундації імені Бурлюка Олександром Капітоненком говорили про поезію Давида Давидовича. Він подав думку: а чому б не спробувати «зодягнути» вірші земляка в українські шати? Адже Давид Давидович вважав себе нащадком козаків і все життя мріяв написати бодай один вірш українською. Але не встиг (чи не судилося). Я спершу завагався, бо перекладати футуриста – це вельми ризиковано. Адже мовна стихія настільки динамічна і новаторська, що…Втім, перший вірш «пішов» доволі легко, другий – також…Вочевидь, поезія Бурлюка сповнена особливої енергетики, бо я вже не міг зупинитися на півдорозі і майже на одному подиху пройшов дворічний марафон з 60 творів. Деякі рядки забирали по кілька місяців, але я ніде не злукавив із творчою совістю. Сили і духу додавала та обставина, що вірші Бурлюка і справді ще ніхто не перекладав. То я і думав: гріш буде мені ціна, якщо відступлю. До речі, коли в Національній спілці в Києві вручали премію, то один з іменитих поетів зізнався, що він колись брався перекладати твори Давида Давидовича. Однак на першому ж вірші «зламався».
Що стосується книги, то вона вийшла друком у видавництві УАБС НБУ, яка не має права торгувати нею. Видання роздали бібліотекам, частину накладу відправили до США, Японії, Росії – цим займається справжній ентузіаст Олександр Капітоненко. Зателефонуйте сьогодні - завтра і все вирішимо.

Уважаемый Гость, спасибо за поддержку. Я люблю Сумы и сумчан, и искренне надеюсь, что они это видят.
Еще раз всем огромное спасибо. До встречи.
С ув., Мин.